• Іконопис Київської Русі Презентація
• Реферат На Тему Іконопис Київської Русі
• Іконопис Київської Русі Реферат

Главная Заказать работу Иконопись Киевской Руси реферат. Бесплатные Рефераты, дипломные работы, курсовые работы, доклады и т.п - скачать бесплатно. Поиск: Категории работ. Якутский государственный университет имени М.К. Исторический факультет. Иконопись Киевской Руси. Духовний розвиток Київської Русі. Мистецтва Київської Русі є іконопис.

Слов’янський державний педагогiчний iнститут РЕФЕРАТ з iсторії України Культура Київської Русі Студента фізико-математичного факультета I – курса Пірко Iгора Сергійовича Викладач: Саманцова Олена Валентинiвна Слов’янськ - 2004 Зміст:. Вступ.

Кирило та Мефодій – просвітники слов'ян. Володимир Великий у культурному розвитку. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі.

Розвиток писемності. Освіта. Наука, література, книг описання.

Архітектура та образотворче мистецтво. Розвиток медичних знань. Художня культура Київської Русі.

Телефонный справочник Барановичей и окрестных деревень и поселков. Бесплатный ☎ поиск онлайн по телефону, по адресу, по фамилии. Области Барановичского района Беларуси. Введите фамилию, адрес, телефон. Бесплатный ☎ поиск онлайн по телефону, по адресу, по фамилии. Телефонная база 09(109) номеров Барановичи 2017 2018 Брестской области. Телефонный справочник барановичского района онлайн.

Характерні особливості рукописної книги Київської Русі. Літературні пам'ятки Київської Русі. Музичне мистецтво Київської Русі. Театральне мистецтво.

Танок. Образотворче мистецтво: іконопис, фреска, мозаїка, книжкова мініатюра. Ткацтво, килимарство та вишивка. Внесок Київської Русі у розвиток культури.

Список лiтератури. Київська Русь — одна з могутніх держав Європи IX—XII ст. Вона відіграла велику роль в історії східних слов'ян та інших слов'янських народів. Давньоруська держава сприяла їх суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку. Древня Русь впливала на міжнародне життя Європи, підтримувала і розвивала торговельні, політичні й культурні зв'язки з багатьма країнами Заходу і Сходу.

Вона тісно співпрацювала з Візантією, Німеччиною, Францією, Угорщиною, скандинавськими країнами, а також зі східнослов'янськими — Польщею і Чехією. Активно розвивалися культурні відносини з південними слов'янами, особливо з Болгарією; як відомо, південнослов'янська писемність справила вплив на писемність Русі, а з XI—XII ст. Починається зворотний вплив Русі на південнослов'янську писемність. Це ще раз підтверджує спільність походження, мовну спорідненість східних, західних і південних слов'ян, близькість їхніх культур та історичної долі.

Руські купці торгували в державах Поволжжя, Волзькій Булгарії, Хозарії, доходили в Середню Азію до Багдада. Не залишалися поза увагою також народи Кавказу і Закавказзя.

Діти київських князів були пошлюблені з більшістю царських родин Європи, що також зайвий раз підтверджує впливовість Київської Русі на політичне життя своїх сусідів. Спільність мови, території, духовної та матеріальної культури, спільна світоглядна позиція, державно-політичне життя, правові відносини ('Руська Правда'), спільна боротьба з ворогами сприяли формуванню в народів Київської Русі свідомого ставлення щодо об'єднання руських земель в одну державу. Кирило та Мефодій – просвітники слов'ян. Святі рівноапостольні просвітники слов'ян, брати Кирило та Мефодій народилися в грецькому місті Солуні. Мефодій як воїн, напевно, був правителем Болгарського князівства. Згодом, прийнявши чернечий сан, оселився в одному з монастирів на горі Олімп.

Константин (у чернецтві Кирило) здобув освіту у кращих учителів Константинополя, зокрема у Фотія, майбутнього патріарха. За обдарованість та різнобічні знання сучасники назвали Кирила Мудрим.

Згодом він перебрався зі столиці Візантії до монастиря, де вже жив Мефодій. Брати взяли на себе важкий послух — нести слово істини людям. Якось тримаючи шлях до хозар, Кирило та Мефодій зупинились у Корсуні, де в 'чудесний спосіб' сподобили мощі священномученика Климента, а Константин знайшов Євангеліє та Псалтир, писані 'руськими письменами', а також зустрів русина, який говорив мовою руською, і від нього перейняв її. Почувши про освіченість і мудрість братів, моравський князь Ростислав запросив їх пропагувати слово Боже мовою слов'ян.

Вони дали згоду. Разом із братом святим Мефодієм та учнями Гораздом, Климентом, Саввою, Наумом і Ангаляром святий Константин уклав слов'янську абетку, переклав 863року Євангеліє, Апостола, Псалтир та вибрані Божі книги. Володимир Великий у культурному розвитку.

По смерті Ярополка Володимир (980— 1015) стає повновладним господарем держави, до якої входило майже 20 різних земель — слов'янських, фінських, тюркських. Спільною для них була княжа влада. У цих землях постійно спалахували повстання, які Володимир придушував, але військова сила не забезпечувала спокою. Тоді Володимир вирішив змінити внутрішню політику, насамперед щодо війська: відмовився від найманців і сформував власне воїнство, з яким був у приязних стосунках. Із цього середовища створюється власний кабінет. Історичні хроніки зберегли імена Володимирових соратників: Добрині, Вовчого Хвоста, Блуда та ін.

Цю політичну акцію відзначають і билини, де знову зустрічаються Добриня, Альоша Попович, Ілля Муромець, Дюк Степанович. Володимир ліквідував кабінет місцевих 'ясних князів' і роздав землі своїм дванадцятьом синам. Отже, він створив найбільшу в Європі державу, основою якої стала централізована влада, із сильною економікою, зі сталими торговельними і дипломатичними зв'язками. Проте ця могутня імперія не мала єдиної ідеології. Якщо говорити термінами сьогодення, у ній функціонувала неорганізована багатопартійна система. Володимир, силою здобувши золотий стіл і розширивши державу, розумів, що утримати її можна лише з допомогою консолідуючої сили, якою на той час була релігія. Прораховувались усі варіанти — політичний і світоглядний — як самим князем, так і його радниками.

Потрібна була програма, що задовольнила б і народ, і владу, і сильного сусіда. Язичництво не влаштовувало. Після довгих вагань та аналізу всіх чинників зупинилися на православному християнстві як найближчому для слов'янської Русі. Християнство не було чимось невідомим для русичів, їм імпонували позиції православ'я, які не мали подвійних трактувань і були досить гуманними порівняно з католицизмом, особливо у викладі Блаженного Августина, де людині відводилася пасивна роль, заздалегідь визначена вищою силою.

Після хрещення Русі Володимир закладає школи, куди набирає дітей із сімей як свого оточення, так і жителів міста з наказом: державі потрібні освічені люди. Вірогідно, одночасно з освітніми школами засновувалися школи для підготовки священиків.

Розпочалося зведення успенської церкви, відомої як Десятинна — першого православного храму Київської Русі. Прийнявши християнство, Володимир заснував школи, в яких готувалися власні кадри, перейняв кращі зразки містобудівництва та архітектури, живопису, науки, філософії, книгописання. Він увів Київську Русь у коло високорозвинених країн Європи. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі. Після тривалої міжусобної боротьби на Київський стіл сідає Ярослав (1019— 1054), прозваний Мудрим, який єдино-владно правив 18 років.

Великою мірою він упроваджував усе краще, чого досяг Володимир: розширював кордони держави, зміцнював економічні й дипломатичні зв'язки із західноєвропейськими володарями. Зокрема, він пошлюбив своїх дітей з багатьма королівськими дворами — Польщі, Німеччини, Саксонії, Франції, Скандинавії, Норвегії, Швеції. Про це розповідають скандинавські саги, німецькі хроніки та інші історичні джерела. Скрізь, куди приходили дочки Ярослава, вони несли із собою багатий посаг, міцні моральні засади та високий рівень культури. Історичні хроніки розповідають про шлюб Анни Ярославни з королем Франції Генріхом І. Ще за життя чоловіка вона стала співправительницею Франції.

Це підтверджують багато актів погоджувальними записами: 'За згодою дружини моєї.' У присутності королеви Анни'.

Після смерті Генріха І Анна була регентшею і досить успішно управляла королівством. Із собою вона привезла слов'янське Євангеліє, на якому присягали всі наступні правителі під час коронування. На терени Франції Анна принесла найвищі досягнення культури України-Руси і гідно їх продовжила. За Ярослава засновуються монастирі Св. Ірини, започатковується чернецтво в Печерах за селом Берестовим, де невдовзі побудований Печорський монастир — майбутній осередок культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали грамоти, малювання, мозаїчної справи, переписування книжок, співу. У той час на Русі вже існували нотний спів і нотне (крюкове) письмо.

Ярослав організував світську школу, де близько 300 дітей навчалися грамоти та іноземних мов. При Святій Софії працювали переписувачі та перекладачі книжок, про що літописець говорить: Ярослав многи книги списав, положив церкви Святой Софии', зібрав першу в Україні бібліотеку. Ярослав зібрав навколо себе освічених людей — Никона, Нестора літописця, митрополита Іларіона та ін. Було укладено перший літописний звід, розвивалися писемність та оригінальна література, сформувались елітні та інтелектуальні династії, наприклад Свенельд, його син Малк-Мстиша, внук Добриня, правнук Костянтин, посадник Новгорода, його син Остромир, для якого переписано відоме Євангеліє, син Остромира воєвода Вишата, син його Ян, діяч часів синів Ярослава — 7 поколінь. Зібрані Ярославом висококультурні люди, за твердженням М. Грушевського, були першою академією наук України-Руси.

Вони уклали 'Руську правду', літописи, літературні зводи, які й сьогодні мають велику цінність. Ярослав був визначним будівничим. За його правління розпочалося кам'яне будівництво, зокрема Софії Київської. Київ істотно розширився, обнесений валами, що були складними інженерними спорудами; при цьому було зведено чотири в'їзні брами: Лядську, Жидівську, Угорську та Золоту (пізніше Золоті ворота). Активно розвивалося цивільне будівництво: зводилися дво і триповерхові будинки з балконами та галереями. На Подолі розміщувалися торговий центр, пристань і 8 ринків.

Про це розповідає німецький воїн Тітмар Марзебурзький, що був у Києві 1018 року. Доба Ярослава відома також великим піднесенням мистецтва. Храм Софії був своєрідним музеєм, що стояв у ряду кращих пам'яток Європи XI ст. Впливи романського, вірменського та візантійського мистецтв злилися в один потік, який дав ту неповторну єдність і своєрідність, чим і нині пишається український народ. Зведення як храмів, так і світських споруд завдяки старанням Ярослава поширилося в усій Україні. Розвиток писемності. На етапі завершення формування державності Київсь­кої Русі серед слов'ян поширюється писемність.

Археологічні та інші джерела дають можливість визначити час опануван­ня неупорядкованим письмом — IX ст. Так, раннє ознайом­лення, на Русі з писемністю засвідчує літописне повідомлення про знахідку першовчителем Кирилом у Корсуні (Херсонесі) Євангелія і Псалтиря, написаних 'руськими письменами'. Також дослідження показали, що договір Олега з Візантією написаний болгарською мовою, але справлений у Києві, а договір Ігоря — тодішньою праукраїнською мовою. Особливий інтерес становить так звана софійська абет­ка, виявлена С. Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору у Києві.

На думку вченого, 'со­фійська' азбука відображає один з перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфаві­ту почали додавати букви для передачі фонетичних особ­ливостей слов'янської мови. Не виключено, що це алфавіт, яким користувалися ще за часів Аскольда і Діра. Пізніше слов'яни мали дві азбуки — глаголицю і кири­лицю. Кирилиця була створена грецькими ченцями Кири­лом і Мефодієм, які поширювали християнство серед сло­в'ян. Саме кирилицею написані всі відомі твори XI ст.

І наступних століть: 'Остромирове євангеліє', 'Ізборники Святослава' 1073, 1076 рр., 'Слово про закон і благодать' митрополита Іларіона, 'Мстиславове євангеліє', 'Повість временних літ' та ін. Із уведенням християнства піклування про освіту взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира в Києві вже існувала державна школа, в якій навчалися діти з найближчого оточення князя. Школа для підготовки ос­віченого духівництва була відкрита Ярославом у Новгороді, котрий 'зібрав від старостів і попових дітей триста учити з книг'. Це було свого роду обов'язкове навчання для мо­лоді з вищих станів, що мала займати вищі світські та ду­ховні посади. У 1086 р., згідно з повідомленням літопису, дочка Всеволода Ярославича Янка (Анна) заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Крім держав­них та церковних шкіл, існувало й приватне навчання.

Так, Феодосій Печорський здобував освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в 'єдиного вчителя' — літописця Нестора. Про існування школи в Софіївському соборі свідчать чи­сленні написи, зроблені її учнями в різних частинах будівлі. Пізніші князі не вели вже такої широкої культурної акції, і школа перейшла під опіку церкви. Школи існували при єпископських катедрах, великих церквах, монастирях; учи­телями виступали священики і дяки. Головною метою школи визначалося вміння навчити читати і писати, за підручники правили богослужбові книги, найчастіше Псалтир.

Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької, — 'Шестиднев' і 'Фізіолог'. 'Шестиднев' по­яснював за 6 днів створення світу, а 'Фізіолог' — книга популярної зоології. Навчання світських людей звичайно закінчувалося на нижчій школі.

Хто бажав здобути собі ширші знання, доходив до цього самотужки. При вищій освіті потрібне було знання грецької мови, її вчили в дея­ких школах, а живі зв'язки з Візантією цю науку полегшували. У західних землях знали також латинську мову. Вер­хом науки вважалося знання стилю і риторики за візантій­ськими зразками. Освіта в Україні глибоко проникла у вищі верстви; це видно з частих згадок про князів, що залюбки зачитувалися книгами і цікавилися науковими питаннями, наприклад, Ярослав, його син Всеволод, Володимир Мо­номах, волинський князь Володимир Василькович. Високоосвіченими були жінки князівського роду: кня­гиня Ольга, Анна Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія—Зоя та інші, які залишили по собі замітний слід на ниві української культури.

Наука, література, книг описання. Давня наука характеризувалася тим, що мало про­вадилося реальних дослідів, зате надзвичайне зацікавлен­ня будили теоретичні міркування, які називалися філосо­фією. За тих часів згадуються такі 'філософи', як митро­полит Клим Смолятич або волинський князь Володимир Василькович, котрий '. Був книжник великий і філософ, якого не було в усій землі і по ньому не буде.' Але важко вважати їх за творців якихось нових філософських систем — це були люди з більшою освітою, що цікавилися деякими загальними питаннями, і їм були відомі також фрагменти з праць Платона і Арістотеля, що ввійшли до писань Івана Дамаскіна. Надзвичайно обмежені відомості з географії доповню­вав найбільш відомий підручник Козьми Індикоплова ('Топографія'), александрійського купця VI ст., що здійснив подорож до Африки та Арабії, але відкидав тео­рію Птолемея (земля є кулею) і намагався довести, що зем­ля — це площина чотирикутної форми, замкнена стінами. Окремі звістки про різні землі і згодом народи побутували серед візантійських письменників і перейшли від них до наших літописів.

З українських описовогеографічних творів найбільшої популярності набули 'Ходіння' Данила Мниха, чернігівця, який здійснив подорож у Палестину до Святої землі. Знання математики обмежувалися до простих чотирьох дій, дробів і обчислювання проценту — все для практич­них потреб. Вище стояла історіографія. В Україні знали відомі візантійські хроніки, дещо з болгарських літописів і деякі західні історичні оповідання. За цими зразками роз­винулось і українське літописання. Рибаков та інші вчені відносять першопочатки історичної писемності до часів київського князя Аскольда, а саме до 60—80 рр.

Виділяється так званий Літопис Оскольда, сліди якого збереглися в Никонівському літописному зводі XVI ст. За часів Ярослава перший літопис відомий в 1039 р., мабуть, при дворі київського митрополита. Літо­писання переноситься до Десятинної церкви, а також Печерського монастиря, в якому літописну працю вели ченці Никон Великий, Нестор, ігумен Сильвестр з Видубицького монастиря. Інші монастирі також мали свої літописи.

На початку XII ст. В Києво-Печерській лаврі створюється літо­писний звід, названий автором 'Повість временних літ'. Цей твір, доведений літописцем Нестором до 1113р., най­краще зберігся у двох літописних списках — Лаврентіїв-ському (XIV ст.) та Іпатіївському (XV ст.). Іпатіївський звід — найбільша збірка літописів, яка збереглася у п'ять­ох списках, починаючи з XV ст. Іпатіївський збірник М.Гру-шевський характеризує як правдивий архів нашого пись­менства, у якому збереглися майже єдині рештки нашої історіографії. В ньому відбито історичні події XI—XIII ст. Найдавнішу частину збірника становить вже згадуваний літопис 'Повість временних літ.

Откуда єсть пошла русская земля', який пройнятий ідеєю величі княжої держа­ви, ідеєю єдності руської землі та її політичної незалежності. Другу частину Іпатіївського збірника складає 'Київський літопис', основним змістом якого є відображення бороть­би Русі з половцями і міжусобних війн руських князів від смерті Володимира Мономаха до кінця XIII ст.

Закінчується цей літопис 1200-м роком та закликом до подальшої борні з кочівниками. Одним з найвизначніших князівських літо­писів є Галицько-Волинський, який укладено при дворі Данила Галицького і його наступників. Літопис займає третю частину 'Іпатіївського збірника'. Його авторами були високоосвічені особи, добре обізнані з грецькими та захі­дноєвропейськими джерелами. В ньому відображені най­головніші події часів утворення, розквіту й занепаду Галицько-Волинського князівства. Це особливий літератур­ний збірник історичних оповідань, що поділяється на дві частини — Галицький літопис і Волинський літопис, які належать різним авторам, котрі є ідейними виразниками інтересів княжої влади.

Галицько-Волинський літопис пройнятий духом щирого патріотизму й відданості своїй Батьківщині. В літопис вміщено гарну, виховного змісту оповідь про 'Євшан-зілля'. Література Київської Русі взяла початок з творів, які були перекладені з грецької мови. Напевне, більшість таких книг були церковними. Необхідність у них пов'язана із запро­вадженням на Русі християнства. Але поряд з церковною перекладалася, безперечно, і світська література — істо­ричні, природничі, філософські твори, юридичні трактати, белетристика.

Найпопулярнішими були романи фантастич­ної тематики: 'Александрія' —- опис завоювань Александра Македонського, 'Повість про індійське царство', 'Тро­янська війна', 'Слово про премудрого Акіра', 'Стефаніт і Іхнілат' — 'звіриний' епос та ін. Всі ці теми свідчать про живу зацікавленість таємничими країнами Сходу. Вся пе­рекладна література знаходила місце в різнорідних збірни­ках під назвами 'Пчола', 'Золотий ціп' та ін. З оригінальних літературних творів найшвидше з'яви­лися проповіді українського духовенства. Перше місце се­ред проповідників по праву належить Іларіонові, першому митрополиту українського походження, який написав спов­нений гуманістичних Ідей твір 'Слово про закон і благо­дать'.

З поширенням християнства складалися описи життів святих — Ольги, Володимира, Бориса і Гліба, а врешті — 'Печерський патерик' — збірка оповідань про київських угодників. Серед церковної літератури виділяєть­ся 'Чтение о жизни й погублений. Бориса і Гліба' Нестора Печерського. Своєрідною відповіддю на запити давньоруського життя другої половини XI ст.

Були 'Ізбор­ники Святослава' 1073, 1076 рр. Видатним публіцистом вва­жають князя Володимира Мономаха, перу якого належить відоме 'Повчання.' Неоціненним надбанням стала складена на основі норм українського звичаєвого права законодавча пам'ятка — 'Руська правда'. Ця збірка законів князя Ярослава і його наступників лягла в основу Литовського статуту і законо­давства гетьманської доби. Широкою популярністю на Русі користувалися твори Кирила Туровського. Його 'Притча про людську душу і тіло' засвідчує опозицію автора до діянь Андрія Боголюбського.

У 'Слові про царя' автор закидає сильним світу, що вони піклуються лише про своє тіло, але не про душу. Наприкінці XII ст. Було написано 'Слово о полку Ігоре­вім' — перлину давньоруської художньої літератури. Знай­дено цей твір у рукописному збірнику кінця XV — почат­ку XVI ст. В одному з монастирів Росії.

Збірник був пере­писаний у 1800 р. І надрукований, а сам рукопис згорів під час пожежі Москви у 1812 р.

Дослідники виявили, що 'Слово' написане в 1187 р., а темою його є трагічний у на­слідках похід 1185 р. Проти половців новгород-сіверського князя Ігоря Святославича.

Провідна думка твору — слава і честь руської княжої держави, яку нерозважливі князі наражають на небезпеку і занепад. Цей епос сповнений ми­стецькими описами природи, самого походу, відваги й мужності князів, фольклорними образами; всі картини сповнені чару високої поезії. 'Слово' як тема мало надзвичайний вплив на українську та інші слов'янські літератури, породило багато наслідувачів і перекладачів; українською мовою окремі частини 'Сло­ва' перекладали Т.Шевченко, М.Шашкевич, І.Франко, Панас Мирний та ін.

Першою ілюстрованою книгою, яка дійшла до нас, є 'Остромирове євангеліє', виготовлене у 1056 — 1057 рр. Для новгородського посадника Остромира. Чудовою пам'­яткою книжного мистецтва став 'Радзивилівський літо­пис', оздоблений 618-кольоровими мініатюрами, виготов­леними у XV ст. З давньоруських оригіналів. Природну основу тодішньої літератури становила усна народна творчість: пісні, перекази, легенди, заговори і зак­линання. Особливе місце посідали пісні-билини. Відомі билини Київського і Новгородського циклів.

Продовженню і поглибленню освіти сприяли бібліоте­ки, які створювалися при монастирях та церквах. На Русі існувало багато книгозбірень, але перша і найбільша, зас­нована у 1037р.

При Софії Київській. Любителями книг вважалися: Ярослав Мудрий, його син Святослав; князь Миколай Святоша витрачав на книги всю свою казну і дарував їх Печерському монастирю. Великим книжником літописи називають волинського князя Володимира Васильковича (XIII ст.). Власні книжкові зібрання налічува­лися також у деяких освічених ченців.

Багато книг мав один із учнів Феодосія Печерського — Григорій. Настійна потреба в книгах сприяла виникненню на Русі своєрідної галузі ремесла, до якої було залучено багато лю­дей. Крім книгописців і палітурників, над книгою трудилися редактори, перекладачі, художники, майстри пергаменту, ювеліри. Книга на Русі, як і в усій середньовічній Європі, коштувала досить дорого.

Як свідчать візантійські джерела, за одну книгу в XI—XIII ст. Можна було купити великий міський будинок або 12 га землі. Волинський князь Володи­мир Василькович придбав для спорудженої в м. Любомлі церкви молитовник за 8 гривен кун. Цих грошей вистачило б для купівлі отари овець у 40 голів. За підрахунками вчених, книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 1 ЗО­НО тис. Крім Києва, центрами переписування книг були Новгород, Галич, Чернігів, Володимир-Волинський, Переяслав та інші давньоруські міста.

Прикладом високого книжного письма є 'Ізборники' (1073, 1076 рр.), створені для великих київських князів Ізяслава та Святослава Ярославичів. В них, крім фрагментів Св.Письма і писань отців Церкви, теж знаходяться деякі історичні відомості і показник 'ложних' і 'праведних' книг. Книга відкривається розворотом, на лівому аркуші якого зображений князь Святослав з сім'єю, на правому — Спас на престолі. На третьому аркуші — зображення ор­наментованого триглавого храму, далі — чотири портретні мініатюри.

На берегах книги — знаки зодіаку. Чудовими па­м'ятками книжкового мистецтва були вже згадувані нами 'Остромирове євангеліє', 'Радзивилівський літопис', 'Юрієве євангеліє' та ін. Історичну роль у розвитку освіти, книгописання відігра­вали монастирі. За підрахунками істориків, за княжої доби в Києві діяло 17 монастирів, Галичі — 5, Чернігові — 3, Пе­реяславі — 2, у Володимирі-Волинському — 1. Монахи свій час проводили в молитвах та праці і не тільки виробляли самі собі одежу чи займались хліборобством, городницт­вом, але й були між ними переписувачі книг, малярі (Алімпій), лікарі (Агапіт, Дем'ян Пресвітер), визначні вчені (літописець Нестор) та ін. Вони ж були першими вчителя­ми монастирських шкіл, активними носіями книжного слова, сподвижниками на ниві культури. Архітектура та образотворче мистецтво.

Архітектура міст і сіл Київської Русі представлена на­самперед дерев'яними спорудами. Археологічні досліджен­ня виявили численні залишки зрубних будівель. Окремі з них — справжні шедеври народної архітектури. Такими, во­чевидь, були будинки заможних верств населення, згадувані в писемних джерелах під назвою 'хороми'. У великих містах князівсько-боярські і купецькі 'хороми' мали два і більше поверхи.

Житло бідноти — однокамерні будинки площею до 20 м2. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст — кліті, заборола, башти, а також церкви, храми. Свідчення літопису про 600 київських храмів, знищених пожежею 1124 р., підтверджують це. Контакти з візантійсь­кою культурою обумовили виникнення монументальної кам'яної архітектури.

Довгий час вважалося, що першою кам'яною спорудою була Десятинна церква (989—996 рр.). Проте аналіз даних про палаци княгині Ольги, а також відкрит­тя монументальної ротондоподібної будівлі в центрі найдав­нішого київського дитинця, що старша за Десятинну церкву, принаймні, на 50 років, суттєво коригує цю думку. Перші ка­м'яні будівлі на Русі з'явилися під орудою візантійських майстрів. Так, Десятинна церква належала до хрестово-купольних візантійського типу храмів. Після завершення будівництва церкву прикрашали іконами, дорогоцінним посудом, хрестами, які Володимир вивіз із Херсонеса і ус­падкував як посаг за принцесою Анною. Підлога була вик­ладена майоліковими плитами та мозаїкою, стіни розписані фресками і прикрашені мозаїчними панно.

В оздобу Деся­тинної церкви покладено багато мармуру, що дало підстави сучасникам називати її 'Мраморяною'. Перший кам'яний храм Київської Русі став останнім оплотом героїчних захис­ників Києва від ординців у грудневі дні 1240 р. Літописець повідомив, що через велику кількість киян, які зібралися на хорах, обвалилося склепіння, поховавши усіх, хто шукав порятунку від татаро-монголів. Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують будівлі 'міста Ярослава' у Києві. На цю добу давньоруське зодчество набуває чітких національних рис.

Це засвідчує такий шедевр архітектури, як Софіївський собор (1037 р.). В архітектурно-художньому ансамблі Софії особливу роль відігравало внутрішнє опорядження. Розма­їття мозаїк, фресок, стовпи, арки, відкоси віконних пройм — все це вражало пишнотою.

За прикладом Софії Київської зводились одноіменні собори (1045—1050 рр.) у Полоцьку і Новгороді. У Чернігові за велінням брата Ярос­лава Мудрого Мстислава було споруджено Спаський собор, який мав схожість з Десятинною церквою. У другій половині XI ст. Культове будівництво набуває поширення в багатьох давньоруських містах.

У цей час за­сновуються монастирі й саме в них зводяться нові кам'яні храми. У Києві — це собори Дмитрівського, Михайлів­ського, Видубицького, Печерського, Кловського монас­тирів. Першим взірцем монастирського храму був Успен­ський храм Печерського монастиря (1078), будували його грецькі майстри.

Володимир Мономах побудував схожий храм у Ростові. У Києві близький до Успенського був Ми­хайлівський Золотоверхий храм (1108р.). У Північній Русі в XII ст. Набули значного розвитку Киї­вська, Чернігівська і Переяславська архітектурні школи. Ха­рактерними пам'ятками цього періоду є храм Федорівського монастиря (1131 р.), церква Богородиці Пирогощі (1132 р.) на Подолі, Кирилівська (1146 р.), Васильківська (1183 р.) церкви у Києві; Юріївська (1144р.) у Каневі; Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (40-ві роки XII ст.) храми у Чернігові.

Близькою до архітектури Києва і Чернігова була архітек­тура Володимира-Волинського з відомим Успенським (Мстиславовим) собором 1160р. Також центром архітек­тури княжої Русі був древній Галич. Монументальні споруди Галичини зведені зі світло-сіро­го вапняку. За Ярослава Осмомисла формується князівсь­кий двір, до якого входив білокамінний Успенський собор (1157р.). Під час розкопок у Галичі знайдено рештки 10 церков, а єдина, що збереглася до наших днів, церква св. Пантелеймона (1200р.), і на ній бачимо впливи ро­манської архітектури сусідніх країн (Польщі, Моравії і Угорщини). Літопис свідчить, що в Холмі місцевим зод­чим і різьбярем Авдієм була зведена церква св.

Її фасади прикрашали скульптурні маски, кольоровий роз­пис, позолота, вставлені вітражі. Крім Холма, традиції галицької білокам'яної архітекту­ри розвинулися у Львові, де в кінці XIII ст. І на початку XIV.

6257 Описание работы: реферат на тему Иконопись Киевской Руси Подробнее о работе: или ВНИМАНИЕ: Администрация сайта не рекомендует использовать бесплатные Рефераты для сдачи преподавателю, чтобы заказать уникальные Рефераты, перейдите по ссылке Министерство общего и профессионального образования РФ Якутский государственный университет имени М.К. Аммосова Исторический факультет Иконопись Киевской Руси Якутск 2007 Содержание Введение Никола с житием Илья Пророк Архангел Гавриил Иаков, Никола и Игнатий Заключение Список литературы Введение Период Киевской Руси дал большое количество произведений искусства, в том числе и иконопись. Более того ни одна область истории русского искусства не обогатилась в последние годы таким количеством новых памятников, как древнерусская иконопись.

В своей работе я хотел бы проследить изменения икон в разных периодах времени, разницу их исполнения, попытаться определить время перехода от одного стиля к другому. Для достижения своей цели я решил разделить работу на несколько частей. Каждую часть я посвятил одной иконе, для того, чтобы не только определить их разницу исполнения, но также попытаться показать их красоту, что я считаю не маловажной чертой этого вида искусства.

Иконопись Киевской Руси - это своего рода книга, которой мы можем не только любоваться, но и 'прочитать' по ней жизнь того времени, что даёт нам его полную картину, его народа, а также их нравов, порядков и канонов. Мне кажется, нам очень повезло, что наши предки оставили такое культурное наследие, так как величие народа или даже всей страны зависит не только от её финансовой или военной мощи, но также и от культурного развития, ведь пока существует своя культура, создаваемая веками, народу есть что защищать и за что бороться, а такой народ никогда не склонит свою голову перед любым агрессором. Но даже такая мощь, как культура очень хрупка, поэтому всё создаваемое предками, мы должны стараться не потерять и донести до своих детей, при этом вырабатывая у них уважение к своей культуре. Именно уважение, так как кто уважает свою культуру, обязательно будет уважать чужую и понимать с каким трудом она создаётся. Никола с житием К числу самых древних и наиболее ценных в художественном отношении находок принадлежит 'Никола с житием' из погоста Любони Новгородской области. С первого взгляда ощущаются торжественная размеренность всего изображения, точная согласованность пропорций, благородная сдержанность живописи.

Это искусство крупных форм, чётких членений, спокойного ритма. В плоскостном развороте композиции, её почти архитектурной построенности, в ярких и цельных цветовых пятнах, умело распределённых и уравновешенных, в глубине и насыщенности колорита, скупости цветовой палитры чувствуется дыхание XIII века с его мощными, значительными и простыми формами. Здесь ничто не подчёркнуто чрезмерно. Фигура Николы, строгая по очертаниям, свободно размещена в средней части иконы.

Полоса клейм, образующая нарядную раму, не выглядит ни преувиличенно широкой, ни слишком измельчённой; очертания их - узких на боковых полях, широких на верхнем и нижнем - вторят конфигурации иконной доски; клейма на нижнем поле - самые крупные и образуют как бы основание всего изображения. Широкие белые поля, большие участки свободного фона придают иконе особенную величественность, исключают впечатление тесноты и нагруженности.

Житийные клейма иллюстрируют лишь главные события в жизни Николы: рождение, детство, получение священных санов и чудеса, прославившие его имя. Как в выборе сюжетов, так и в самих изображениях внимание не отвлекается на второстепенное, повседневное, будничное. Показано лишь необходимое для иллюстрации событие: минимальное число персонажей, скупой намёк на место действия.

Рассказ развивается неторопливо, размеренно. Все позы полны достоинства. Движения, даже самые энергичные, кажутся замершими, остановившимися. Действие приобретает вневременной, отвлечённый характер, оно как бы совершается вечно. Повторяющиеся несколько раз трёхчастные композиционные схемы, сходные архитектурные фоны, зеркальное повторение некоторых деталей в клеймах усиливают ощущение неспешности, значительности действия, подобно ритмическим повторам в народной эпической поэзии.

Пространные многострочные надписи, исполненные строгим древним почерком - уставом, дополняют торжественность каждой сцены. Тяга к ясности членений видна даже в обработке иконной доски.

Ширина полей соразмерна общим пропорциям иконы, а скос от полей к иконному углублению - ковчегу - сделан отлогим, чётким и глубоким, как это бывает лишь в византийских и самых древних русских произведениях. Обрамление иконы получает особую пластическую выразительность, что усилено коричневой окраской скоса, словно передающей густую тень. Но при всей близости иконы к искусству XIII века она уже утратила многие качества, свойственные живописи этого столетия; в её образном строе появились совсем иные оттенки. Лику Николы в среднике придано смягчённое выражение, черты стали мельче. Он лишён той невозмутимой отрешённости, которая так типична для персонажей XIII века. Изображение по своей внутренней сути стало соизмеримо со зрителем.

В житийном 'Николе' уже нет незыблемой силы, всеподавляющей мощи, нечеловеческой приподнятости и несокрушимости образа. В клеймах, наряду с внушительными застылыми фигурами с суровыми ликами и остановившимся взором, встречаются и иные персонажи, в которых проскальзывает нечто трогательное, даже изящное. Линии рисунка местами выглядят эскизными, пятна света - неопределённо скользящими. Всё это возвещает приближение нового, более эмоционального художественного стиля, выступившего на Руси сложившемся виде в следующем, XIV столетии. Создаётся впечатление, будто икона написана по древней композиционной схеме, построена по старым законам, но сюда уже просачиваются, пусть несмело, черты новой эпохи, проникает ощущение предстоящих перемен.

Произведений 'переходной' поры сохранилось мало, и остаётся неизвестным, когда именно происходил этот сдвиг в русском искусстве. Поэтому время создания 'Николы' не определяется с большой точностью, и лучше отнести её к концу XIII - началу XIV века. Икона Николы не имеет прямого сходства с уже известными новгородскими произведениями, хотя и найдена не так далеко от Новгорода.

Она лишена резкости и остроты, уже определившихся в ту пору в новгородском искусстве, её художественный строй мягче и сдержаннее. В иконе не видно твёрдых контуров, геометрически чётких бликов, и это зависит не только от стёртости верхних красочных слоёв. Главное в её живописи - не красота ярких и чистых цветовых плоскостей, а выразительность красочных пятен, глубоких и насыщенных, цельных и обобщённых, ясно читающихся, но не резко разграниченных. Их поверхность - живая, разнообразная, переливчатая. Одна и та же краска в тенях положена густо, в освещённых местах - тонко, белила нанесены, как правило, зыбкими мазками неопределённой формы; линии рисунка деликатны, легки и имеют приглушённый коричневый оттенок. Особенно свободно исполнены лики. Их черты намечены быстрыми штрихами, стремительными и даже отрывистыми; на светлом основном тоне лежат прозрачные тени, лёгкие блики, бегло брошенные мазки красной краски - киновари.

Интересно, что другие иконы, найденные вместе с 'Николой' в погосте Любони, тоже лишены явных признаков новгородского письма. Очевидно, 'Никола' принадлежит к малоизвестному направлению в ранней русской иконописи, может быть к своеобразной линии в рамках новгородского искусства. Памятники XIII-XIV веков, раскрытые в последние годы, связаны с искусством провинции. В провинциальных произведениях наблюдается не столько сложение нового стиля и появление другого мироощущения, сколько утрата, спад и забвение старого.

Но примечательно, что, несмотря на инертность развития, для этого периода характерна большая стилистическая пестрота, разнообразие художественных решений. По сравнению с иконой из погоста Любони, совсем иное впечатление производит житийный 'Никола' из старинного псковского села Виделебье. На нём имеется редкая для древних памятников надпись с именами заказчиков Василия и Фёдора Онаньиных и датой, которую можно, без уверенности, прочесть как 1337 год. Разница между этой иконой и предыдущей зависит не столько от времени создания, сколько от породивших их художественных направлений. Псковская икона острее, эмоциональнее. В аскетически бледном, бескровном, отрешённом лике Николы чувствуются скрытая энергия и, несмотря на примитивность письма, внутренняя утончённость.

Его чертам присущи пронзительность, нервность, противоречащие внешней застылости. Крупные, широкие плоскости, строящие форму, сочетаются с резкими контурами, то протяжёнными, извивающимися, то отрывистыми, словно быстрый, острый штрих. Истоки этого стиля противоречивы. Своей замкнутой неподвижностью лик Николы близок к произведениям XIII века. Но во внутренней сложности образа, графической чёткости рисунка проскальзывают отдалённые отголоски искусства более раннего и, вместе с тем, может быть, намечается шаг к новому, одухотворённому стилю следующего столетия. За этим изображением угадывается большая художественная традиция, по-своему истолкованная псковским мастером.

Эта манера, упрощённая и грубоватая, сложилась в русской иконописи в XIII веке. Она была типична для 'низовых' течений, всегда более консервативных, и потому могла удержаться надолго. Псковские иконы раннего периода (XIII - начала XIV века) немногочисленны и очень разнородны, хотя на всех них так или иначе лежит печать местного творчества. Новый 'Никола' занимает особое положение. Яркая красочность, плоскостная и декоративная манера письма сближают его с простонародными, провинциальными течениями, а лик Николы, его тип, его внутренняя характеристика выдают наличие высокого и утончённого образца, на который ориентировался и которым вдохновлялся псковский иконник.

Илья Пророк 'Илья Пророк' заставляет перенестись в художественную атмосферу иного, более позднего времени, чем предшествующие иконы. Сосредоточенность и спокойствие образа, соразмерность и уравновешенность композиции, деликатная лёгкость и сглаженная обобщённость живописи - во всём узнаётся дух искусства XV века. Красота древнего письма особенно наглядна рядом с грубым, плоским и примитивным дополнением в левой части. Очевидно, икона написана ещё на раннем этапе сложения этого стиля. Может быть, крупная, даже грузная фигура Ильи, внутренняя значительность лика являются отзвуками искусства XIV века, с его индивидуальностью образов и мощью форм. Новый памятник принадлежит к новгородскому художественному кругу. Это видно и по яркости цвета, и по характерной чёткости рисунка, и даже по распространённому именно в новгородской иконописи XV века типу лика, с очерченным единой линией контуром носа.

Но среди новгородских произведений эта икона выделяется сдержанностью и вместе с тем особой мягкостью изображения. Здесь не увидеть сильных контрастов света и тени, беглой уверенности приёмов, быстрых очерков, безупречно выработанной схемы, которая налагает печать сходства на лице многих новгородских персонажей. В 'Илье' всё не так определённо и чётко, в нём больше округлённости, плавности. Необычна и техника. Икона выполнена на грубо отёсанной, неровной дощечке, и её незаглаженная, шероховатая поверхность, проступающая под тонким, почти просвечивающим красочным слоем, составляет контраст с тщательностью живописи.

Іконопис Київської Русі Презентація

Икона эта была найдена на севере, в маленькой деревенской часовне неподалёку от Онежского озера. Может быть, она исполнена в одной из своеобразных новгородских мастерских и привезена на север. Но строгость образа, обобщённость живописи, особенности техники позволяют предположить, что это произведение местного, северного творчества.

Но, восхищаясь этой нарядной, шумной живописью, трудно не заметить в ней некоторой щеголеватости, эффектности. Главный художественный акцент уже не на психологической выразительности лика, не внутренней значительности образа, а на изобретательности и богатстве внешних форм. Это искусство близко к той грани, за которой формальные декоративные моменты могут окончательно возобладать над духовной сущностью изображения. Архангел Гавриил 'Архангел Гавриил' из Муромского монастыря на Онежском озере - часть большой многофигурной композиции деисусного ряда иконостаса. Крупная, мощная фигура архангела написана виртуозно.

Мастер словно любуется смелыми очертаниями тёмных крыльев, пышным каскадом ниспадающих драпировок, острыми и ломкими иглами световых бликов. Традиционным для архангелов - красным и зелёным - одеждам он придаёт чрезвычайно насыщенные оттенки, а в располагавшейся симметрично иконе архангела Михаила пишет одежды густо-розовые и изумрудные, тем самым избегая повторения цветовых пятен в пределах ансамбля. Всё здесь решительное и крупное. Живопись основана на контрасте интенсивных красок, на чёткой очерченности всех форм, максимально рельефных, определённых, словно рубленых, резаных. Новгородских деисусных 'чинов' второй половины XV века, подобных муромскому, сохранилось несколько. Они очень похожи по общим схемам: позам, очертаниям складок одежд.

Очевидно, был какой-то образец или канон, на который ориентировались мастера. В художественном отношении эти 'чины' различны, причём муромский принадлежит к лучшим. Он может дать представление о великолепии и декоративном блеске живописных ансамблей, украшавших внутренние помещения новгородских церквей того времени. Иаков, Никола и Игнатий Икона 'Иаков, Никола и Игнатий' из Муромского монастыря, в отличие от архангела, - произведение глубоко индивидуального творчества. Она продолжает стойкую новгородскую традицию икон 'избранных святых', представленных в ряд, фронтально, в строго симметричной и уравновешенной композиции. Здесь по-новгородски решительные линии, смелые блики, рельефные фигуры и лики. Но икона эта проникнута совсем особыми, новыми для новгородской живописи настроениями.

В ней много изящества, тонкости, внутренней сосредоточенности. Её персонажи психологически несравненно более сложны, чем, например, святые со складня из Вегоруксы. Стройные, удлинённые пропорции фигур подчёркнуты многократно варьирующимися острыми диагональными линиями, ритмически повторяющимися в общих очертаниях и рисунке одежд. Большие участки открытого свободного фона создают ощущение особой лёгкости и воздушности всего изображения. Это икона сияющая и светящаяся. Необычные для Новгорода краски - более холодные и светлые - заставляют любоваться нежными переливами цвета, сложными смешанными и разбеленными оттенками: голубыми бликами на красновато-коричневой одежде Иакова, прозрачными белыми высветлениями на лилово-коричневом одеянии Игнатия, розовыми, голубыми и белыми тканями. Особенно легка и нежна живопись в верхней части иконы: привлекают изысканными цветовыми сочетаниями розовые лики со светло-коричневыми тенями и плавно положенными, словно мягко растворяющимися белыми 'движками', фон оттенка золотистой слоновой кости и светло-жёлтые поля.

Эта икона написана мастером, работавшим в собственной, очень своеобразной манере, воспитанным новгородской живописью, но преобразовавшим её стиль. Скорее всего, икона трёх святых связана с рафинированным слоем новгородской культуры, создана в кругах художественно образованных и богословски осведомлённых. В ней всё незаурядно - и образы, и живописные качества, и даже иконография, состав персонажей. Изображены не обычные, на множестве икон фигурирующие 'избранные святые', почитавшиеся как покровители ремёсел и крестьянских работ или как основатели местных монастырей, а мудрые старцы, 'отцы церкви'.

Реферат На Тему Іконопис Київської Русі

Фигуры Иакова и Игнатия привычны для торжественных стенописий византийских и сербских храмов; в новгородских иконах они редки. Не случайно новый памятник вызывает ассоциации с очень изощрённым созданием новгородского мастерства, знаменитыми 'софийскими таблетками' - маленькими двусторонними иконками, происходящими из Софийского собора и хранящимися главным образом в Новгородском музее. Большая часть 'таблеток' исполнена в конце XV и в начале XVI века, приблизительно в то же время, что и икона трёх святых.

Правда, эти иконы созданы совсем другими мастерами, работавшими в манере более миниатюрной и зачастую склонявшимися к графической трактовке формы. Но многие 'таблетки', в которых представлены фигуры трёх стоящих святых, очень похожи композиционной схемой на муромскую икону. Кроме того, в 'софийских таблетках', как и в иконе из Муромского монастыря, много необычных для русского искусства сюжетов, редко изображавшихся сцен и отдельных персонажей. Можно предположить, что в конце XV века круг сюжетов новгородской живописи расширялся, её иконография усложнялась и обогащалась. Этот процесс был общим и для всех передовых течений русского искусства, и для живописи поздневизантийского мира в целом.

Сюжетные новшества могли быть заимствованы новгородцами из Москвы, но могли появиться и в результате непосредственных контактов с поздневизантийской культурой, например с искусством монастырей Афонской горы. Местному искусству, стоявшему в конце XV века на грани исчерпанности стиля, склонявшемуся к повторению старых приёмов, мастера на метилиновое, очень перспективное направление развития, к сожалению, мало поддержанное их современниками и преемниками. Заключение Приходя к заключению, мы обнаруживаем, что разница исполнения икон зависела не только от эпохи, её создания, но также от места, где она была написана.

При этом в каждой эпохе и для каждого района, неважно деревня, это или город, существовали свои стили. Так, например 'Житие Николы' было исполнено в разных областях, хотя и в одну эпоху, в совершенно разных стилях. Если взять Псковский и Новгородский варианты исполнения иконы, то Псковская икона острее и эмоциональнее, что не скажешь о Новгородской иконе, она лишена резкости и остроты, её художественный строй мягче и сдержаннее. Также по примеру этой иконы можно определить переход от одного стиля к другому, на ней просматриваются черты старого стиля, плавно, переходящие в новый. Создаётся впечатление, будто икона написана по древней композиционной схеме, построена по старым законам, но сюда уже просачиваются, пусть не смело, черты новой эпохи, проникает ощущение предстоящих перемен. Так как 'переходных' икон сохранилось очень мало, поэтому остаётся не известным когда происходил этот сдвиг в русском искусстве. Список литературы 1.

Смирнова, Живопись Древней Руси (находки и открытия) Ленинград, 1970 2. 'Юный художник' Азы древнерусской иконописи М., 2001 3. Стерлигова Драгоценный убор древнерусских икон XI-XIV веков М., 2001 4.

Іконопис Київської Русі Реферат

Бесчастнов Живопись: учебное пособие для студентов М., 2003 5. Замятина Терминология русской иконописи М., 2000 Показывать только: Портфель.